Нещодавно наша редакція вже писала про пресбрифінг Національної служби здоров’я, на якому підбивались підсумки Програми медичних гарантій 2021 року. Зокрема йшлося і про те, що пацієнти із психічними розладами отримали змогу лікуватися вдома, якщо гострий період хвороби минув. Надавати таким пацієнтам подальшу медичну допомогу тепер мають мобільні бригади, які виїжджатимуть до них згідно із планом лікування. Така ж ініціатива стосувалася і пацієнтів із туберкульозом.
Підводне каміння добрих намірів
Знову підняти цю тему нас змусила пресконференція «Результати дослідження потреб та надання послуг пацієнтам, які довготривало перебувають у закладах з надання психіатричної допомоги», на якій йшлося про те, що такі пацієнти потребують перебування у родинному ролі, соціалізації та уваги близьких. Доступність медицини без дискримінації, наявність мобільних бригад та актуалізація цієї гострої проблеми — звучить добре, про це варто говорити та вдосконалювати систему надання медичної допомоги усім без виключення, однак є вагоме «але».
Часто вимощена добрими намірами дорога веде до пекла — чи не є ця ініціатива саме таким випадком? Згадаймо резонансний випадок 2018 року, коли психічно хворий чоловік напав на власних матір та сестру і наніс ножові поранення працівникам швидкої допомоги. Це сталося лише за два місяці після виписки хворого з лікарні. А ще трохи раніше у тій же Запорізькій області психічно хворий чоловік вбив медсестру та поранив лікаря «швидкої». Безперечно, ці випадки сталися ще до реформи та нововведень від НСЗУ. Проте ось уже випадок 2021 року: на Херсонщині психічно хворий чоловік вбив поліцейського, який прибув на виклик, та поранив медика. До речі, поліцію викликала матір хворого, яка перебувала у небезпеці. Ще один інцидент із психічно хворим стався 23 грудня 2021 року — цього разу поліцейські побачили голого чоловіка, що біг обочиною. Спочатку вони кілька разів звернулися до нього, але чоловік не відреагував, і поліцейські просто поїхали далі. А вже за кілька днів правоохоронці знайшли труп того ж оголеного чоловіка на ім’я Василь. Він був спортсменом і мав певні психічні розлади.
Чи можна було запобігти усім цим трагедіям? Безперечно. Проте влада продовжує нехтувати безпекою своїх громадян і головне, самих пацієнтів, які не здатні подбати про себе самостійно. На чиїй совісті будуть наступні жертви? Бо ж вони, очікувано, будуть.
Питань більше, ніж відповідей
Перш ніж впроваджувати подібні ініціативи, варто було б подбати про безпеку, перш за все, медичних працівників та близьких родичів пацієнтів із психічними розладами. Адже дбаючи про одних, дуже легко наразити на небезпеку інших. Чи зможуть родичі вчасно помітити загострення хвороби та діяти на випередження? Чи не створить медична система нову проблему для суспільства?
Наступне не менш важливе питання: якщо, може, й не всі пацієнти психіатричних лікарень являють небезпеку для інших, чи готове саме суспільство до життя поруч із людьми з психічними розладами? Ще з радянських часів таких пацієнтів ізолювали від зовнішнього світу, тому багато хто з пересічних громадян не знає, як правильно поводитись поруч із людьми з психічними розладами, як з ними спілкуватися та діяти у кризових ситуаціях. Чи не нашкодимо ми цим самим хворим? Може, МОЗу варто було б почати з інформаційної кампанії та просвітницької діяльності?
ЧИТАТИ ТАКОЖ:
Навіщо тоді медзаклади?
Знову ж таки, як психічно хворим, так і людям із туберкульозом пропонують лікуватись вдома, перекладаючи обов’язок контролю за їхнім станом на сімейних лікарів. Для чого ж тоді створені спеціалізовані медичні заклади? Чи не намагається Міністерство скоротити кількість лікарень, прикриваючись добрими намірами? У багатьох містах досі складно знайти сімейного лікаря, аби підписати декларацію, і чи зможуть вони при такому навантажені якісно виконувати обов’язки та надавати необхідну допомогу пацієнтам, що потребують особливої уваги та контролю? Згідно з оцінками ВООЗ, Україна входить до двадцятки країн із найвищим тягарем лікарсько-стійкого туберкульозу. І замість того, щоб вести інформаційну політику серед громадян, лікувати складних пацієнтів та запобігати туберкульозній пандемії, ми навстіж відчиняємо двері лікарень.
З огляду на провальну політику реформування медичної галузі і на те, як Міністерство дозволяє собі нехтувати здоров’ям і безпекою громадян, схоже, що хворих на туберкульоз та із психічними розладами на вулицях країни може значно побільшати.
Фінансування — що змінилося
До початку реформи медичні заклади отримували кошти безпосередньо із державного бюджету як субвенцію і платили за ліжко-місця. Тобто лікарні були зацікавлені у тому, аби було заповнено якомога більше ліжок, тому пацієнтів часто тримали на лікуванні, навіть якщо в цьому не було гострої потреби. Після проведення медичної реформи кошти в лікарні надходять із чотирьох джерел:
- обласного бюджету;
- глобальної ставки, яку надає НСЗУ за певний період і завчасно визначені послуги;
- господарської діяльності медзакладу;
- і найважливіше — тепер оплачується кожен пролікований випадок, тобто пацієнтів не утримуватимуть в лікарні без необхідності.
Зокрема вже з квітня 2021 року МОЗ виділило на фінансування психіатричної допомоги 1 мільярд 324 мільйонів гривень, але й цієї суми зараз не достатньо, і вже говориться про недофінансування.
Ще із нововведень — мобільні бригади, які мають реагувати на випадки загострення хвороби у пацієнтів із психічними розладами. Зокрема одна така бригада розрахована на 150-200 тисяч населення та має обслуговувати до 65 пацієнтів. У складі бригади мають бути психіатр, психолог, медсестра, соціальний працівник та координатор. Кожна бригада має бути оснащена автомобілем, і при цьому в місяць на її роботу виділятиметься трохи більше 50 тисяч гривень. Самі ж лікарі стверджують, що цих коштів замало, адже половина суми має йти на зарплати, а решта — на пальне, щитки, тонометри, ліки тощо. І справді, чи достатньо цих грошей?
Що ж стосується фінансування лікування хворих на туберкульоз, то зараз доба утримання такого хворого складає близько 1 тисячі гривень. З 2022 року МОЗ планує виділяти на лікування одного пацієнта із чутливим туберкульозом близько 46 тисяч гривень, із мультирезистентним — 65 тисяч гривень. Проте і цих коштів не вистачатиме, адже зараз хворий на туберкульоз перебуває у стаціонарі як мінімум 100 днів. Відповідно МОЗ пропонує зменшити період перебування хворих у лікарні, зокрема тих, що страждають на чутливий туберкульоз, — з 60 днів на 30, а на мультирезистентний — з 90 днів до 60. І це при тому, що останній вид стійкий до певних антибіотиків.
Закордонний досвід
Реабілітація та соціалізація хворих — це шлях цивілізованих країн. Адже чим довше пацієнт перебуває у стінах лікарні, тим більше він втрачає соціальні навички та зв’язок із зовнішнім світом. І тоді вже постає питання: що робити із хворим, у якого минув гострий період хвороби, але він вже не спроможний дати собі раду поза межами лікарні? У багатьох країнах світу надають перевагу не відривати хворих від суспільства: дають їм можливість пережити в лікарні гострий етап хвороби, а потім знову повернутися до звичного життя у нормальних умовах. Так, у Німеччині крупні компанії зобов’язані приймати на роботу хоча б одного працівника із психічним розладом, до якого може бути прикріплений соціальний працівник, що допомагає хворому адаптуватися та жити нормальним життям. І навіть більше — хворий може подорожувати із своїм соціальним працівником, відвідувати нові країни, місця, пізнавати світ.
Якщо ж говорити про гострий перебіг захворювання, то на цей час пацієнта можуть госпіталізувати, аби швидше повернути його до життя, та далі надавати допомогу амбулаторно. Контроль за станом пацієнтів на заході покладено на плечі саме соціальних працівників. У нас же поки що соціальні служби мало поінформовані, як їм поводитись із такими хворими, що робити та як допомагати. До того ж, якщо психічно хворому важко адаптуватися, то за кордоном він може отримати місце у гуртожитку для психічно хворих, де буде атмосфера, максимально наближена до домашньої, аби не створювати травматичних умов для мешканців. А які умови є у нас? І тут варто було б згадати фільм-розслідування «Сто років ізоляції: що приховує українська психіатрія?», адже у нас немає ні умов для якісної допомоги у самих лікарнях, ні хороших та доступних альтернатив.
Висновки
- В Україні 1,2 мільйона громадян (3% населення) страждають на психічні розлади, і цей показник постійно зростає. Тому важливо проводити просвітницьку діяльність таким чином, щоб люди із проблемами не боялись звертатись до кваліфікованих спеціалістів, а суспільство було толерантним та вміло приймати хворих на психічні розлади. Це має бути потужна інформаційна кампанія, адже суспільство ще з радянських часів звикло відправляти як психічно хворих, так і людей із туберкульозом на окраїни міст, викреслюючи їх з життя. Перебороти це буде важко, але можливо. Проте МОЗ продовжує мовчки проводити реформи, не інформуючи громадськість з приводу того, як із цим жити.
- Якщо наша країна хоче соціалізувати хворих на туберкульоз та хворих із розладами психіки, то для цього мають бути створені належні умови, в тому числі і безпекові. Неможна просто випустити людей із лікарень напризволяще, щоб вони замерзали у снігу. До того ж, хтось із пацієнтів спеціалізованих медичних закладів може нести небезпеку для оточуючих, а хтось — для самого себе.
- Фінансування — ще одне гостре питання цієї реформи. Де брати кошти і як їх розумно витрачати — важко сказати, адже у представників кожної медичної ланки є власне бачення ситуації, а страждає, як завжди, пацієнт.
- З огляду на закордонний досвід, медзаклади мають передавати своїх пацієнтів під нагляд соціальних служб, які будуть допомагати хворим у адаптації. А доки в нас не будуть підготовлені належним чином кадри, і доки соціальні служби не зможуть повноцінно брати на себе відповідальність за таких хворих, уважно стежити за станом їхнього здоров’я та вчасно реагувати на загострення, самим пацієнтам буде важко жити у суспільстві. Соцслужби мають стати для хворих кваліфікованим посередником між медичним закладом і повноцінним життям.
