Умови життєдіяльності сучасної людини актуалізують цілу низку найгостріших питань щодо збереження і підтримання її здоров’я як найвищої суспільної цінності, запоруки її гармонійного розвитку та ключового компонента національного багатства будь-якої країни. Подібний підхід до кваліфікації людського здоров’я випливає з того, що воно є необхідною умовою розкриття природних і набутих людиною здібностей, вдосконалення її духовно-творчого потенціалу, а також головною рушійною силою суспільного прогресу. І це цілком закономірно, оскільки відсутність здоров’я чи його втрата кардинальним чином порушують гармонійну життєдіяльність людини і можуть навіть спричинити її смерть, а відтак – стан людського здоров’я детермінує усі можливі вектори повноцінного розвитку особистості.
З огляду на таку постановку питання, ключовою стає термінологічна кваліфікація поняття «здоров’я людини». Зазначимо, що дотепер відсутнє єдине, усталене визначення даного поняття, по-перше, в силу багатоманітності його змістовної сутності і компонентного складу; по-друге, з причин панування міждисциплінарних підходів у його аналізі і теоретичному дискурсі. Так, хоч перші «паростки» наукової медицини як ремесла і мистецтва лікування і зцілення людей, а також наукові узагальнення щодо природи життя і його тривалості, причин захворюваності і смерті, впливу на функціонування людського організму факторів зовнішнього середовища з’являються ще у прадавніх державах, однак ключові напрямки розвитку медицини (на кшталт санології) упродовж століть мали переважно практичну спрямованість.
У даному контексті варто наголосити, що на сьогодні чітко окреслюються два домінуючих вектори розвитку теоретичного дискурсу щодо здоров’я і методів його підтримки, збереження і стимуляції. Умовно їх можна визначити як західний і східний, що докорінно відрізняються між собою за домінуючими важелями й інструментарієм управління людським здоров’ям. Так, для східної традиції притаманним є розуміння рушійних сил розвитку людини і досягнення нею внутрішньої гармонії на основі створення певних психологічних станів і різного роду психорегуляцій.
Важливо зазначити, що з давніх-давен саме на ісламському Сході особливо високою була соціальна значущість та суспільне становище лікарів. Згадаймо, зокрема, Ібн Сіна (чи Авіценну), який був придворним лікарем і візиром при халіфах. Основною його заслугою є формування уявлення про лікарську етику та деонтологію (як важливі складові частини соціальної медицини) та формулювання ключових засад санологічної діагностики та профілактики захворювань. Саме Ібн Сіна вперше в історії написав медичну енциклопедію, яка відразу здобула величезну популярність в усьому цивілізованому світі і була перекладена на багато мов. Однак, розуміння її змісту є доволі ускладненим без «Моральних характерів» Теофраста та «Етики» Арістотеля, оскільки саме на їх наукових працях власне й базуються соціально-медичні погляди Ібн Сіна.
Своєю чергою, західна система управління здоров’ям основну увагу зосереджує на суто фізичних параметрах розвитку людини – силі, спритності, витривалості та швидкості. Це свідчить по суті про її орієнтацію на профілактичну, підтримувальну й оздоровчу медицину…
Так, вже на першу половину XIX ст. припадає початок формування західних наукових медичних шкіл з анатомії, хірургії, терапії та ін. У цей період закладаються також основи топографічної анатомії та військово-польової хірургії (в яких висуваються положення про важливість організації медичної допомоги під час військових дій), розробляються методи оперативного лікування й анатомічні атласи, апробується інноваційна на той час техніка проведення оперативних втручань тощо. Створивши у кінці ХІХ ст. потужну наукову базу для розвитку гігієни, західні вчені уже у ХХ ст. активно розвивають соціальну гігієну, акцентуючи основну увагу у своїх працях на дослідженні впливу системи природних факторів на здоров’я людини, розробленні і вдосконаленні різних методів гігієнічних лабораторних аналізів та ін..
Тож, як вищою мірою складне явище людське здоров’я неможливо узагальнити коротко й однозначно у рамках однієї-єдиної парадигмальної основи. У даному контексті заслуговує на увагу кваліфікація категорії «здоров’я», що її дає Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ). У преамбулі статуту цієї інституції дається таке визначення: здоров’я – це стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність захворювань чи фізичних дефектів. Однак, оскільки повне фізичне і душевне благополуччя є швидше ідеальним, а не реальним станом здоров’я людини, то під ним слід розуміти нормальний стан організму, який характеризується оптимальною саморегуляцією, повною узгодженістю при функціонуванні усіх органів і систем, а також рівновагою з навколишнім середовищем за відсутності будь-яких хворобливих виявів.
Однак тепер, як можемо спостерігати, багато дослідників даної теми дотримуються традиційних підходів щодо аналізу проблем людського здоров’я у загальному руслі теоретико-методологічних засад медико-біологічних наук. Дедалі більша кількість учених стоять на твердих позиціях щодо необхідності дослідження людського здоров’я на міждисциплінарній парадигмі філософських, соціальних, психологічних, економічних та інших наук. І це є цілком закономірно, оскільки наростаючий брак конструктивних й уніфікованих підходів до категоріальної кваліфікації людського здоров’я створює значні труднощі й невизначеність щодо оцінювання його стану, визначення впливу на нього різних груп факторів, а також визначення оптимальних механізмів його збереження. Достатньо сказати, що нині існує понад 450 визначень поняття «людське здоров’я», що відрізняються залежно від предметної області його дослідження.
Можна виокремити щонайменше шість основних напрямів ідентифікації даного поняття за критерієм сутнісних компонентів здоров’я, а саме: здоров’я як норма функціонування організму на всіх рівнях його організації; здоров’я як динамічна рівновага (гармонія) життєвих функцій організму; здоров’я як основа повноцінного виконання людиною своїх основних соціальних функцій, її участі у житті суспільства й активної трудової діяльності; здоров’я як здатність людського організму ефективно адаптуватись до умов турбулентного зовнішнього середовища; здоров’я як нормальне самопочуття людини та відсутність у неї патологічних змін; здоров’я як повне фізичне, духовне, розумове й соціальне благополуччя людини.
Як бачимо, практично в усіх трактуваннях сутності здоров’я воно пов’язується з медико-біологічним станом людського організму, що безумовно є його ядром. Проте, поняття здоров’я виходить далеко за межі медико-біологічних характеристик людського організму та включає також здатність індивідууму виконувати свої соціальні, правові, економічні, суспільні та інші функції. Тобто, чим вища його здатність реалізовувати зазначені функції, тим вищий рівень його здоров’я.
Водночас поняття людського здоров’я пов’язується також з цілісним, багатовимірним, динамічним станом людського організму, що розвивається у процесі реалізації генетичного потенціалу людини в умовах конкретного соціального й екологічного середовища, та дозволяє їй на різних рівнях реалізовувати свої функції; процес збереження і розвитку фізіологічних властивостей людини, її психічних і соціальних потенцій; процес максимальної тривалості життя людини при оптимальній її працездатності та соціальній активності.
Тож робимо висновок: невід’ємним компонентом людського здоров’я є його здатність підтримувати гомеостаз, тобто, ефективну й оперативну адаптацію до будь-яких турбулентних умов зовнішнього середовища життєдіяльності з відсутністю при цьому виникнення небезпечних для людського організму внутрішніх змін і наслідків. Варто додати також, що відносна рівновага внутрішнього середовища функціонування людського організму, як власне і його зміни у допустимих параметрах, не тільки оптимізують умови функціонування людських тканин, органів і систем у нормальних умовах життєдіяльності, але й забезпечують необхідні передумови для адекватної поведінки людського організму у надзвичайних й екстремальних умовах.
Далі буде
Галенко Оксана Миколаївна – професор, доктор економічних наук, завідувач кафедри міжнародного обліку і аудиту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, Заслужений економіст України
