Запровадження локдаунів у низці областей України спровокувало хвилю протестів громадськості щодо обмеження прав людини. ЗМІ і соціальні мережі заполонили коментарі українських юристів з приводу неправомірності дій уряду відносно невакцинованих громадян. Правники відзначають, що заходи попередження поширенню коронавірусної інфекції, застосовувані урядом, вступають у конфлікт з Конституцією і законами України і радять всім боротися за свої права. Основні аргументи «борців за свободу» варіюють від заперечення правомірності запровадження обов’язкової вакцинації для представників певних професій й відсутності наслідків невиконання цієї вимоги у контексті Кодексу законів про працю до неврегульованості на рівні закону питання про повноваження поліції перевіряти сертифікати про вакцинацію, а також до охорони медичної інформації законодавством про персональні дані.
Законодавство України, дійсно, не встигає оперативно реагувати на виклики середовища, а тому критика національного правового поля з першого погляду видається досить переконливою. Такий підхід до тлумачення законодавства в умовах епідемії коронавірусу, натомість, є недалекоглядним. Адже відповідно до «найкращих» традицій правозастосування України, він грішить формалізмом, відданістю букві закону і запереченням духу права. На противагу радянській «правовій» системі, де закон був непохитним і недоторканним інструментом імітації регулювання відносин у суспільстві (де він існував окремо від реалій і не виконував свого головного призначення), джерела права у західних юрисдикціях формувалися у відповідь на суспільний запит. Так виникало повновнокровне живе право, про готовність слідувати котрому заявила і Україна, задекларувавши свій європейський вектор розвитку.
У часи викликів праву (як-от сьогодні у розпал нової хвилі пандемії) відповіді на питання щодо допустимості обмежень прав людини слід шукати не у буквах локального нормативного акту, а в основному призначенні права, котрим є слугування суспільству. З огляду на це вважаю за доцільне пояснити, що є порушенням прав людини і яким чином права можуть і повинні обмежуватися у часи пандемії. За базу аргументації візьму досвід деяких країн у царині запровадження обов’язкової вакцинації і низку рішень Європейського суду з прав людини з цього питання.
Україна – не перша і не остання держава, яка запровадила обов’язкову вакцинацію для певних категорій громадян. Такі ініціативи відомі урядам багатьох країн (зокрема, США, Франція, Греція, Італія та інші). Відповідно й питання щодо неправомірності обмеження прав людини неодноразово поставали перед Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ). Своїми рішеннями ЄСПЛ не раз постановляв, що вимога про обов’язкову вакцинацію не порушує прав людини, а заходи держави, спрямовані на обмеження прав у випадку недотримання цієї вимоги, є цілком виправданими.
Прикладом таких рішень можуть служити наступні. У серпні цього року ЄСПЛ відхилив клопотання працівників пожежної служби Франції про скасування вимоги щодо обов’язкової вакцинації: заявники звернулися до Суду з проханням зупинити дію норми закону про відсторонення невакцинованих від роботи без збереження зарплати. Аналогічне рішення було винесене Страсбурзьким судом у відповідь на вимогу групи грецьких лікарів скасувати обов’язкову вакцинацію медичного персоналу у Греції. У цих рішеннях Суд виходив з того, що скасування вимоги про вакцинацію може спричинити негативні наслідки у сфері охорони здоров’я в умовах пандемії COVID-19. У справі, ініційованій з приводу обов’язкової вакцинації дітей у Чеській республіці ще до початку пандемії COVID-19 (справа Vavricka and Others v. the Chech Republic), у квітні 2021 р. ЄСПЛ постановив: сплата штрафу батьками невакцинованих дітей, а також недопуск таких дітей до відвідування дошкільних навчальних закладів є виправданими і обґрунтованими (з огляду на охорону здоров’я населення) заходами уряду і не становлять собою порушення прав людини. Показовим є рішення Страсбурзького суду в «українській» справі Solomakhin v. Ukraine, у котрій позивач звернувся з позовом проти держави Україна. У своєму рішенні ЄСПЛ постановив, що обов’язкова вакцинація хоч і вступає певною мірою у конфлікт з особистими свободами, все ж є необхідним заходом задля попередження поширенню інфекційних хвороб.
У певних випадках, утім, обов’язкова вакцинація може становити порушення прав людини. Так, неправомірними практиками визнаються:
- примусова вакцинація пацієнтів з обмеженими фізичними можливостями;
- вакцинація осіб, які мають прямі протипоказання до вакцинації (вичерпний перелік протипоказань затверджується урядом);
- занадто жорсткі санкції за ухилення від обов’язкової вакцинації (як-от позбавлення волі на тривалий строк);
- запровадження обов’язкової вакцинації без забезпечення доступу населення до вакцинації.
Європейська практика захисту прав людини свідчить, що ані вимога щодо обов’язкової вакцинації, ані відсторонення від роботи без збереження зарплати, ані заборона відвідування громадських місць і користування громадським транспортом, ані перевірка правоохоронними органами сертифікатів про вакцинацію (здіснювана з метою контролю за дотриманням законодавства) не становлять собою порушення прав людини в умовах пандемії. Адже сьогодні в Україні і багатьох інших країнах ми маємо справу з ситуацією, коли коронавірусна інфекція спричиняє серйозну небезпеку життю і здоров’ю населення. У таких умовах під правами людини передусім варто розуміти невід’ємне право кожного на життя.
Уряди країн зобов’язані захищати здоров’я і життя своїх громадян. Ба, навіть більше: коли йдеться про низький рівень вакцинації у країні, заходи протидії поширенню COVID-19 можуть бути більш агресивними, ніж запроваджено в Україні. Окрім того, ЄСПЛ постановив, що у випадку необов’язкової (рекомендованої) вакцинації, є підстави вважати, що уряд не вживає достатніх заходів для виконання свого обов’язку перед громадянами.
Таким чином, пріоритетним напрямком діяльності українського суспільства має бути не заперечення необхідності й правомірності обмеження певних прав людини через формалістичний підхід до локального законодавства, а забезпечення права людини на життя через запровадження ефективної практики запобігання поширенню епідемії відповідно до найефективніших світових зразків. Єдиним шляхом досягнення цієї мети може бути приведення букв закону у відповідність до його духу (а не навпаки). Право має служити Людині та її найдорожчому благу – життю.
