Ну що, давайте з головного? Чи переживе Україна цьогорічну зиму? А як же! Звісно ж, переживе. Так, енергоносії за «ринковими» цінами є недоступними для більшості споживачів. Побудовані ще за радянських часів системи й мережі старіють і вже не в змозі гарантувати надійне енергопостачання. Запаси й резерви є меншими, аніж раніше. На цьому фоні фінансово-промислові групи «не соромляться використовувати ситуацію, щоб зберегти монопольні надприбутки».
Все це є правдою. Але сьогодні мало хто пам’ятає, що взимку 1995/1996 і 1996/1997 років в авдиторіях Київської політехніки замерзали ганчірки для крейди, а Україна вимінювала нафтопродукти на сукняні рукавиці та шнурки для взуття. Хто не вірить, може зазирнути у розпорядження Кабміну від 8 лютого 1996 року № 94-р і від 1 лютого 1997 року № 58-р. Але тоді ані прем’єр Євген Марчук, ані міністр Юрій Бочкарьов не вважали «проходження опалювального сезону» своїм видатним досягненням. Адже належна підготовка до нього — це обов’язок будь-якого прем’єра чи міністра енергетики, які погодилися обіймати ці посади.
Тепер же здається, що в нас зима — це катастрофа, на якій відверто хайпує шалена кількість високопосадовців. Керівники галузі перетворюють готовність до зими й проходження опалювального сезону мало не на головні досягнення на своїх посадах. Але оскільки чиновники в кріслах не засиджуються, іноді єдине, що вони встигають, — «пройти зиму». Втім, як на мене, їм не варто вдавати з себе героїв, потрібно просто виконувати свої посадові обов’язки.
Так, Україна отримала у спадок від Радянського Союзу паливно-енергетичний комплекс, «непридатний» для незалежної держави. Найпотужніша атомна генерація — як наслідок, профіцит базової й нестача маневрової потужності. Чотирнадцять великих теплових електростанцій, жодна з яких не забезпечена основним і резервним паливом місцевого видобутку. Шість великих нафтопереробних заводів, які потребують імпорту нафти. Надлишкові трубопровідні потужності й підземні сховища газу. Півтори сотні вугільних шахт, що потребують постійної підтримки держави. Це лише декілька «мозолів» паливно-енергетичного комплексу, наступати на які ніхто з політиків не хотів, віддаючи перевагу не напруженій роботі, а дешевим російським енергоносіям, що нескінченним потоком текли радянськими трубопроводами з розвіданих у сталінські часи сибірських глибин. Але навіть добрій казці приходить кінець. Вічна дружба змінилася гібридною війною, а профіцит енергії — аварійними відключеннями, холодною водою у кранах, нестачею газу й дефіцитом вугілля.
І що, порятунку немає? Звісно, є. Із кожної ситуації є вихід. Навіть якщо вас з’їли, таких є два. Тому знайти його можна швидко, достатньо виявити інтерес — фінансовий, матеріальний, організаційний, інформаційний чи, хоча б, символічний. Проте інтересу не вистачає, а точніше, професіоналізму.
Зверніть увагу: більшість «здобутків» наших урядів не є результатами, яких можна досягти за певних зовнішніх умов і наявних ресурсів. Вони є процесами «реформування», «боротьби», «підготовки ґрунту», «створення умов» та «деолігархізації». Але достатньо спитати, у чому полягає оголошене «реформування», щоб отримати безліч взаємовиключних і позбавлених конкретики роздумів. Зовні це нагадує відповідь безробітного на запитання, чому він досі не працює: «Я намагався». Але «намагатися» — не означає «влаштуватися».
Ви можете спитати: не може ж держава відповідати за все?
У нас же ринкова економіка! Як не дивно, держава не може не відповідати за все. Саме вона є єдиним політичним інститутом, який має право, здатність і можливість видавати обов’язкові приписи, вимагати їхнього виконання і забезпечувати його. Виняткова прерогатива держави — видання законів у прямому сенсі цього слова, тобто будь-яких правових актів, за невиконання яких до винних можуть бути застосовані примусові заходи. Отже, саме держава винна в тому, що «ціни високі, запасів немає, обладнання застаріле, інвестиції відсутні, втрати величезні». Саме держава не сформувала стабільних, прозорих, зрозумілих та однакових для всіх правил гри в паливно-енергетичному комплексі. Саме держава вважає, що її дії на ринку полягають не у виробленні дієвої політики, а в підгодовуванні «своїх» суб’єктів господарювання й паразитуванні на «чужих». Не в прогнозуванні та попередженні криз, а в некомпетентному протистоянні їхнім наслідкам і затиканні дірок в енергетичному балансі крокреневою шкірою бюджетної ковдри.
І що ж робити?
Звісно, проблеми, що існують у паливно-енергетичному комплексі, не вирішити замовчуванням чи, навпаки, балаканиною дилетантів. Тому, найперше, ми маємо подбати про безпеку самі, не чекаючи, поки зникне гаряча вода чи замерзне батарея. Адже налагодивши автономне енергопостачання, скоротивши нераціональне споживання палива та енергії, встановивши когенераційну установку, сонячний колектор, вітроагрегат чи тепловий насос, ми допоможемо не лише собі, а й Україні, майбутнє якої не повинні визначати продажні політики та олігархи, що їх підгодовують.
Що ж до влади
Звісно, можна їй нагадати, що років із 20 тому підготовку до опалювального сезону починали 15 січня попереднього ОС. Проте, на відміну від часів підготовки «про всяк випадок», ні в 2021, ні в 2022 році Уряд не поспішає створювати «вугільні схрони», як не поспішає і:
– відмовлятися від штучної прив’язки внутрішніх цін на енергоносії до зовнішніх спекулятивних індикаторів, що унеможливлює функціонування реального сектора національної економіки й поглиблює енергетичну бідність;
– розробляти оперативні енергетичні баланси, сценарні прогнози змін його складових і переліки заходів з усунення небалансів;
– забезпечувати збалансованість розвитку енергетичних систем з урахуванням нерівномірності споживання палива та енергії;
– формувати запаси всіх видів палива й резерви потужності, здатні забезпечити стійке функціонування національної економіки та задоволення потреб держави в особливий період;
– розробляти План енергетичної стійкості України, що визначатиме зміст і порядок дій органів влади в разі настання кризової ситуації в енергетичному секторі України, і методику оцінювання рівня загроз енергетичній безпеці, що встановлює порядок їхнього ідентифікування, перелік індикаторів рівня енергетичної безпеки, методику їхнього розрахунку, оптимальні й порогові значення; порядок оцінювання рівня загроз за сукупністю цих індикаторів;
– готувати та оприлюднювати Оцінку загроз енергетичній безпеці, де ідентифіковані актуальні й потенційні загрози, оцінено їхній рівень, надані рекомендації органам влади з їхньої нейтралізації;
– забезпечувати подання до Ради національної безпеки та оборони України Звіту про стан енергетичної безпеки, де наведені національні інтереси в цій сфері, проаналізовані заходи, вжиті для нейтралізації наявних і потенційних загроз, наведені рекомендації щодо подальших дій.
