«Воднева економіка дозволить здійснити величезний перерозподіл енергії. Централізовані енергетичні потоки, над якими панують нафтові концерни й постачальники, відійдуть у минуле. Коли мільйони кінцевих споживачів об’єднають свої паливні елементи в локальні, регіональні та національні Hydrogen Energy Webs, використовуючи ті самі принципи, що уможливили створення Internet, вони зможуть почати рівноправно ділити енергію між собою, створивши нову форму її децентралізованого використання», –
років із двадцять тому із захопленням писав Джеремі Ріфкін — тодішній радник голови Європейської Комісії Романо Проді
Як на мене, особам, які приймають рішення, варто триматися якомога далі від таких наповнених соціальним оптимізмом анархічних утопістів, як пан Ріфкін. Адже він також радив голові Єврокомісії зарізати усіх корів на континенті, оскільки ті є головними виробниками парникових газів.
На жаль, жодний енергетичний ресурс не є панацеєю від усіх наших бід.
Дехто говорить: «Лише перехід України на 100% відновлювані джерела енергії може забезпечити її енергетичну незалежність…».
Але такий перехід — це й танки на батарейках, і армія на конях, і протиповітряна оборона на вітряках. А, якщо більш серйозно, то це ще й залежність від обмеженої кількості постачальників енергетичних технологій, відсутність енергетичних резервів, неспроможність реагувати на надзвичайні ситуації і, врешті-решт, нездатність протистояти збройній агресії.
Тому і водень не є панацеєю. Тим більше «зелений», що виробляють електролізом води, використовуючи енергію сонця, вітру та біомаси. Чому так?
Хтось ще пам’ятає про «Водневе шосе» у Каліфорнії? А про водневий «Хаммер» Арнольда Шварценеггера? А про прогноз PricewaterhouseCoopers, яка пророкувала, що до 2021 року глобальний попит на водневі паливні елементи перевищить $2,5 трильйони? А про «домашні» енергетичні установки Plug Power, що приєднують до газових магістралей? А про українську «Дорожню карту» з виробництва водню?
Попри всі прогнози, програми і плани, у світі ще недостатньо відпрацьовані технології отримання, зберігання і транспортування енергетичного водню у промислових масштабах, тоді як висока собівартість надзвичайно обмежує сфери його ефективного застосування.
Утім, це не означає, що у водню немає перспектив. Щоб переконатися у зворотному, достатньо вийти надвір у сонячний день.
Саме зміни у світовій енергетиці обумовлюють формування нових технологічних укладів. Вони відбувалися на початку ХХ століття (перехід від вугілля й пари до бензину й електричної енергії) і в його середині (природний газ та атомна генерація). Врешті, криза 1970-х підштовхнула світ до нових джерел, насамперед відновлюваних.
Те ж, що відбувається в останні 30 років, свідчить про розгортання чергової, Четвертої промислової революції. Її характеризують злиття технологій і поява виробництв, лінії й вироби на яких взаємодіють між собою та споживачами в рамках «Інтернету речей». Створювані внаслідок цих перетворень «розумні» системи й високоточні виробництва вимагають усе більше енергії вищої якості.
Традиційні технології її виробництва не здатні задовольнити «цифровий попит». Енергосистеми, збудовані за потужної державної підтримки в 1950-1970-х, потребують усе більших витрат на підтримання, оновлення і модернізацію. Проте зараз банківський капітал інвестує в більш привабливі об’єкти, тоді як держава перевантажена боргами й соціальними зобов’язаннями. Нестача інвестиційних коштів призводить до наростаючого старіння енергетичного обладнання, зниження ефективності виробництва, збільшення непродуктивних втрат, а отже, невпинного зростання цін і тарифів.
Спрощення доступу до інформації формує стійкий соціальний запит на перебудову держав з перехідною економікою за «світовими стандартами» споживання. Але залучення все більших обсягів викопного палива, здатних задовольнити цей запит, погіршує стан навколишнього середовища. Це не лише позначається на рівні життя, а й збільшує витрати на захист довкілля, охорону здоров’я, соціальне забезпечення. Виходом може стати використання відновлюваних джерел енергії, проте платоспроможний попит на них у державах, що розвиваються, може з’явитися лише із здешевленням виробництва.
Висока собівартість нових технологій за нездатності традиційної енергетики забезпечити доступ до недорогих, надійних, стійких і сучасних джерел енергії для всіх поглиблює енергетичну бідність і поширює «енергетичну демократію». Попит стає більш гнучким і мобільним. Підтримувана новими технологіями, швидко еволюціонує поведінка споживачів. Не бажаючи залежати від монополізованих ринків і застарілих мереж, вони розвивають власні, людиноцентричні системи, у рамках яких є одночасно постачальниками. Відбувається «енергетичний перехід», орієнтований на масштабне використання розподілених потужностей, інтелектуалізацію інфраструктури, формування децентралізованих висококонкурентних ринків.
Однак, події останніх років свідчать, що гідно відповісти на цей виклик світ не в змозі. Замість продуманого переходу від застарілої моделі функціонування енергетичного сектора з домінуванням великих виробників, викопного палива, неефективних мереж, нецивілізованої конкуренції на ринках — до нової моделі з розвиненим конкурентним середовищем, рівними можливостями для розвитку всіх видів виробництва енергії, джерел і маршрутів постачання паливно-енергетичних ресурсів, нові «радники» осіб, які ухвалюють владні рішення, намагаються нав’язати споживачам дорогі енергоресурси й технології з низькими коефіцієнтами перетворення енергії.
Поглиблюється енергетична бідність. Зберігається пріоритет прав постачальників в ухвалених і розроблюваних нормативних актах. Державна політика спрямується передусім на скорочення споживання енергії, хоча це зупиняє економічне зростання. Фрагментарне енергозаощадження ототожнюється з підвищенням енергоефективності. Вільні ціни й тарифи підміняються «економічно обґрунтованими» без огляду на їхню прозорість і доступність. Зростає розрив між потужностями базової та маневрової генерації, передусім через масове та хаотичне будівництво станцій із негарантованою потужністю. Відбувається непродумана заміна ресурсів і технологій без огляду на коефіцієнти перетворення енергії. Ціль 7 Порядку денного у сфері сталого розвитку до 2030 року: «Забезпечення доступу до недорогих, надійних, стійких і сучасних джерел енергії для всіх», — штучно підмінена «розвитком відновлюваних джерел енергії і скороченням енергоспоживання».
Хто визначив, що Ціль 13 «Боротьба зі зміною клімату» є важливішою за подолання бідності й голоду, забезпечення гідної праці та економічного зростання, скорочення нерівності і збереження екосистем? Чому ніхто зі світових лідерів не збирається в Парижі чи Глазго, щоб ухвалити окремий план дій із забезпечення доступу до чистої води й належних санітарних умов (Ціль 6)? Чому всі так переймаються недостатніми темпами декарбонізації, начисто ігноруючи необхідність сталого й безпечного розвитку міст (Ціль 11)?
Може тому, що хтось хоче «зіграти на переході» від «традиційних» енергоносіїв на нові, «зелені» й «чисті»? Замінивши власну залежність від поширених у світі (але «не там, де треба») і відносно дешевих викопних ресурсів залежністю всіх інших від нових і набагато дорожчих енергетичних технологій.
Навіщо «недороге, надійне, стійке» вугілля для всіх? Адже це збільшить середню температуру в світі! Ось вам запатентовані фотоелектричні панелі й водневі паливні елементи. Так, за них ви заплатите більше. І ніколи не злізете з цієї голки, бо не розробите відповідні технології, а вугілля буде забороненим. І розплатитеся не тільки доларами, а й власними екосистемами (Цілі 14 і 15) і чистою водою (Ціль 6). Адже видобувати руду у відкритих кар’єрах і вилучати з неї кобальт, нікель, мідь, літій, платину, іридій на дуже екологічних металургійних заводах ми будемо у вас. І виробляти «зелений» водень електролізом із вашої чистої води — теж. Адже потрібно обмежити зростання температури до 2100 року! Он послухайте, що каже ця дівчинка, вона ж брехати не буде!
Тішить одне: трильйонні ринкові прогнози про зростання водневого ринку, що знов, як і 15 років тому, починають з’являтися зараз, — не найкращий спосіб заявити про те, що колись водневі технології таки змінять наше життя.
«Професори Побрехенько, Фіббер і Флюнкерер розробили водневу технологію, яка змінить ваше уявлення про енергетику! Проте винахід потребує доопрацювання, для чого вчені потребують додаткового бюджетного фінансування», — якщо ви побачите це, не зважайте. Тим більше, що наприкінці відповідного опусу ви завжди побачите: «розроблене не завжди працює, ламається, не відтворюється, не впроваджено у виробництво» (потрібне підкресліть).
Хочеться вірити, що майбутнє України і світу — не в бездумній заміні одного енергоносія іншим. І не в забезпеченні власного добробуту за рахунок менш щасливих сусідів. І не в зосередженні зусиль на досягненні однієї, нехай важливої, цілі сталого розвитку з ігноруванням інших, але не менш важливих. І не стільки у відмові від атомних електричних та вугільних теплових станцій, скільки у ширшому використанні технологій, що мають найвищі коефіцієнти енергетичної рентабельності.
Ігнорування цих тез швидко зробить нас колонією. Нехай і «водневою».
